Наше рідне село Жовтневе

Здалеку плине на Миколаївщину Південний Буг, плине тихо й величаво.

Мальовнича місцевість.

Ще до революції тут осідали поміщики, захоплюючи величезні ділянки земель, що тягнулися на десятки верств. Родючими були ці степи. А поміщиків цікавило лише те як витягти з землі найбільший прибуток. Територію, де знаходиться наше село, до середини другої половини ХYІІІ століття заселяли турки. Але в ХYІІІ столітті, коли Російська держава зміцніла, вона не тільки дала відсіч ворогові, а й розбивши турків, змусила їх піти за Дунай. Внаслідок перемог Суворова, причорноморські землі в 1791 році за умови Ясського мирного договору з Туреччиною від Буга до Дністра відійшли до Росії. Цариця Катерина ІІ, яка на той час правила Росією, щоб зміцнити південні кордони, щедро роздавала ці землі своїм поміщикам і генералам, населяла населенням. Землі навколо Акмечетки аж до Андрієво-Іванівки на південь, навколо другої Ніколаєвки, станції Мартиновки, та до села Богданівка на північ, в кількості 200 тисяч десятин, одержав генерал Мартиновський. Його маєток знаходився в селі Акмечетці, над річкою, де сьогодні – Прибужська сільська рада. Колишнє село Цвітків (нині Жовтневе) належало поміщикам Мартиновським. Пан наказав своїм кріпакам насадити ліс, куди б згодом їздив на полювання. Пізніше, коли ліс виріс, тут відпочивала сім’я іншого пана. Паничі любили збирати квіти на пагорбах. Найбільше їх було на тому місці, де збудовано хутір Цвітків ( с.Жовтневе умовно розділене на дві частини – хутір Цвітковий та Бушів хутір, на честь одного з першопоселенців цього краю Буши Федора Йосиповича).

Народний переказ про назву хутору « Цвітків»

Коло хутора було два пагорби. На них було дуже багато квітів. Пан з сім’єю

виїздив сюди відпочивати. І тоді хутір почали називати Цвітків,Цвіткове.

За провину пан своїх колишніх наймитів запрягав у гарбу,заквітчану живими квітами,

вінками,сплетеними під час відпочинку,і примушував тягти її аж до свого маєтку-7

км. Сам же їхав у колясці з сім’єю.

Користуючись селянською найманою робочою силою, пани господарювали. У пана був хліб, а у мужика - голод і злидні. І важко сказати на що перетворилися б землі і люди, якби не Велика Жовтнева соціалістична революція. Вона дала землі нового господаря - робітничо-селянську владу.

Після подій Великої Жовтневої революції 1917 року через 3 роки, а саме у 1920 році було засновано радгосп „ Акмечетські Ставки” , який був першим радянським господарством, організованим в той час у Доманівському районі. Район належав до Одеської області.

1921 рік: хутір Цвітків- це десятихатки. Десять хаток були зроблені з вальок(земля і

солома),покриті соломою. Найстаріші поселенці- сім’я Колпакових. На хуторі не

було світла,дороги.Зате була початкова школа.Тут навчалися діти до 4 класу. В

основному це були переростки.

Центральна садиба радгоспу знаходилася в селі Акмечетці ( нинішнє Прибужжя). В сучасному селі Жовтневе, на той час, по праву сторону дороги (як заходити в село) побудували 4 довгі будівлі. Це – корпуси для свиней. На місці будинків громадян Цуркана О., Бурячківського В., Дяченка О. cтояв єдиний довгий будинок, вкритий червоною черепицею. У ньому було 11 квартир квартир. Довгу будівлю називали „ бараком” або просто – „Красний дом”. Назва очевидно пішла від покриття. Будинок був державний і жили в ньому жінки-вдови зі своїми дітьми: Добранецька Наталя, Ясніцька Наталя, Бройченко Марія, Лабунська Віра, Козодой Варвара та інші.

Школа на той час була з чотирирічною освітою в хуторі Цвітків і на першому відділку.

Для робітників, які працювали в радгоспі, крім „Красного дому”, побудували 5 чотириквартирних будинків. Вони стояли поруч корпусів. Зроблені будинки з дерев’яних відходів, збитих чотирикутниками у вигляді сітки, яку обмазували глиною. Покривали будинки червоною черепицею. Жило в них 20 сімей. Це здебільшого керівники радгоспу. Назви поселення з 5 будинків не мало. Його звали просто- „ферма №2”.

Грунтова дорога з’єднувала колишнє село Акмечетку з невеличким поселенням біля лісу ( який раніше насадив пан). Сьогодні це село зветься Садове. На території Садового теж була ферма. Вона складалася з 5 розміщених біля лісу корпусів. Це було так зване „друге відділення свиноферми радгоспу”.

Дві маленькі ферми серед широкого степу, в балці, були підсобним господарством радгоспу.

Спеціалізувалося господарство по розведенню і вирощенню поголів’я свиней. Завозили свиноматок з Полтави та Закарпаття. Це обходилось для радгоспу дуже дорого. Проте, державі потрібне було м’ясо і завдання Радянського уряду виконувалося з честю.

Директором радгоспу призначили освічену людину на той час – Никифора Івановича Куніцина, який через 30 років самовідданої праці в радгоспі став Героєм Соціалістичної Праці Радянського Союзу.

1941- 1945 роки

Успішний розвиток господарства перервала Велика Вітчизняна війна. Із села було мобілізовано 128 чоловік. 10 серпня 1941 року село було окуповане німецько- румунськими завойовниками. Радгоспи „ Бузький”, «Акмечетські Ставки» були зруйновані та пограбовані. Було вивезено всю техніку,зерно,знищено скот. Вони фактично припинили своє існування. Голод,розруху принесла війна. А ще принесла вона похоронки. Тридцять вісім чоловік не повернулися з війни, тридцять один- зникли безвісти. Їх імена золотом викарбувані на меморіальних дошках в с. Птиче та

с.Жовтневому.

Памятають не лише тих, хто загинув на полі бою. А й тих, хто був закатований в полоні, в таборах. Доманівський район став місцем массового знищення євреїв.

В таборі, розташованому біля села Акмечетські Ставки, було знищено 4,5 тисяч чоловік. Табір «Акмечетка» являв собою декілька довгих бараків,які раніше були свинарниками. Кругом нього була вирита канава. В таборі зібрали більше десяти тисяч чоловік ( жінки,діти,старі), зморені голодом,дуже виснажені. Перебування в таборі – один із найбільш страшних періодів життя євреїв із Одеського гетто. Тисячі людей були приречені на голодну смерть, знущання поліцаїв. Режим був дуже суворий. Достатньо було хоч однією ногою переступити канаву, карали смертю.

Хворих і немічних розстрілювали.Серед таборів,які дали найбільшу цифру фізичного знищення євреїв,не шляхом розстрілів, а дякуючи відсутності умов,необхідних для елементарного існування, перше місце займала «Акмечетка». На висилку в Акмечетський табір дивилися,як на найвищу міру покарання. Жителі села Буша Федір та Пацалов Василь розповідають, що розстрілювали людей і вдень, і вночі.Вони падали одне на одного і лише стогони тяжко поранених ще довго

лунали над Страшною Балкою.

Двом підліткам чудом вдалося врятуватись – вони непритомні лежали під трупами,а

потім вилізли з-під них. І їх переховали жителі села Буша Ф. та Пацалов В.

Страшна доля чекала і євреїв із села Слава. Їх всіх – 45 чоловік, вивели за село і розстріляли. Розстрілювали цілими сім'ями, не щадили ні жінок,ні дітей.

В пам’ять про розстріляних і як нагадування про страшне лихоліття, стоїть край села Жовтневого пам’ятний знак, який поставили нащадки загиблих .

Визволення для жителів наших сіл прийшло із-за Південного Бугу ( для сіл Пасіка та Цвіткове) від Олександрівки, де вели бої 175-й гвардійський полк і 58-а гвардійська дивізія. Вони разом із 228-ю стрілецькою Вознесенською дивізією звільнили села Жовтневе і Пасіка (Акмечетські Ставки) 26 березня 1944 року. Для сіл Птиче і Слава

Звільнення прийшло з боку села Забари, де вела наступ 118-а стрілецька дивізія.

Повернулися у 1945-1946 роках із фронтів 58 солдат.

1950 рік.

За 30 років радгосп зміцнів і укріпився як самостійне господарство. З кожним роком, ставало жити все краще і краще. Районним комітетом було було вирішено об’єднати два відділення в одне. Корпуси і „Красний дом” на першому відділенні зруйнували. Робітникам дозволили будувати власні будинки і заселяти пустир. Допомагав будувати власне житло радгосп. Тому, хто брав наділ землі під будівлю, давали гроші в кредит – 5000 крб.

Згодом їх вираховували із заробітної плати. Так, як заробітки були малі, то кредит мало хто брав. Кожен будував собі дім як міг. Рубали в лісі міцні дерева, місили глину з соломою і ліпили згустки, які називалися „вальки”, робили „лампач” – цегла з глини.З них робили будинки. Першими, хто побудував свої будинки, були Буша Ф.Й., Багуш П.П., Любковський П.П. Вони- старожили і перші поселенці. За ними побудували і інші- Онищенко Л., Латій І., Сосновський Я., Дишкант І., брати Чагадар. Виросла на пустирі вулиця. Спочатку це був хутір , він звався „Незаможний”. В кінці 1960 року його будівництво злилося з хутором Цвітків, а в 1967 році , під час святкування 50-тих роковин Жовтня два хутори об’єднали і назвали Жовтневе.

Історія створення і розвитку Жовтневої ЗОШ І-ІІ ступенів

В перші післявоєнні роки школа була початковою і розміщувалася в звичайній старій хаті села Цвіткове. Першою вчителькою в ній була Бойко Олена Іванівна , яка приїхала на роботу в 1945 році. І перший випуск в цій школі був у 1949 році. Це випуск - з дітей різного віку , в кількості 31 чоловік.

За рішенням Миколаївського обласного виконавчого комітету від 15 липня 1963 року Цвітківська початкова школа була реорганізована у восьмирічну. Спочатку школа розміщалась у чотирьохкімнатному житловому будинку , а потім за рахунок райвно було обладнано ще два приміщення, але й вони були пристосовані для класних кімнат. Для початкових класів був відведений житловий будинок аж у центрі села , на відстані 800 м від основної будівлі. Першим директором була призначена Мітіна Лідія Ілларіонівна .

Перший випуск у восьмирічній школі відбувся у 1966 році , було випущено 28 учнів. В честь 50-річчя Великого Жовтня Цвітківську восьмирічну школу перейменовано у Жовтневу восьмирічну школу.

За ініціативою колишнього директора „Акмечетські Ставки” Куніцина Никифора Івановича , директора Жовтневої школи Мітіної Лідії Ілларіонівни та, враховуючи численні листи вчителів школи , в 1970 році розпочалось будівництво типового приміщення школи за рахунок радгоспу „Акмечетські Ставки”. 1 квітня 1972 року велика шкільна родина , яка складалася на той час із 213 учнів та 12 вчителів, святкувала своє новосілля.

Учні почали навчатися у двоповерховому приміщенні , на 320 місць, із світлими просторими класами , великою майстернею , спортивним залом та красивою їдальнею. Школа була повністю обладнана за рахунок радгоспу. Силами учнів , вчителів , батьків в 1972 році вона добре озеленена , посаджено: 250 пірамідальних тополь, 60 волоських горіхів, 200 туй, благоустроєно подвір’я .

Сьогодні школа має добре обладнані навчальні кабінети, створено при ній музей „Берегиня”, в якій зібрано матеріал з історії нашого села , експонати .

Завдяки спонсорській допомозі О.О.Вадатурського школа мала в своєму розпорядженні два сучасних комп’ютера з принтером, сканером і ксероксом, а зараз має комп’ютерний клас. В школі навчається 74 учні.

Тут працює високоосвічений педагогічний колектив , в якому є 3 вчителя з вищою категорією, 4 вчителів з І категорією, 2 – з ІІ категорією і 1 спеціаліста.

Вже 26 років школу очолює старший вчитель, спеціаліст вищої категорії Пікус Любов Сергіївна.

За сорок років закінчили Жовтневу школу 847 учнів , одержали вищу освіту 162 учні, половина усіх учнів мають середню спеціальну освіту. Школа по праву пишається своїми випускниками :заслуженим артистом СРСР Макойніковим Василем, видатним хірургом Мисівим Василем, полковником Миротворчих сил Ткаченком Миколою, суддею вищої категорії Кателіним Володимиром, директором ПСП „Світанок” Гудзем Володимиром , капітаном далекого плавання Охотою Юрієм, головним архітектором м.Саки Бройченком Сергієм, бухгалтером Барановою Оленою та багатьма іншими. Майже 70% всього педагогічного колективу – випускники Жовтневої школи. Із її стін вийшли лікарі , інженери – енергетики , вчителі , конструктори, працівники правоохоронних органів, бухгалтери та економісти , будівельники, династії працівників сільського господарства, працівники соціальної сфери і художники.

Школа із року в рік займає одне із перших місць у рейтингу серед шкіл району.

Моє село

Між кручами в’ється доріжка

Між кручами Буг протікає

А далі, а далі за ним

Село те, що кожен з нас знає.

Це - наше квітуче Жовтневе,

Квітучим недаром же зветься,

Воно немов гарний віночок,

І всім нам тут добре живеться.

А квіти – то люди привітні,

Уже сивочолі й малі.

Тут звикли вони працювати

На нашій родючій землі

І щедро вона врожаями

Віддячує їм за їх труд,

А ми підростем незабаром

І будем трудитися тут.

Канупа Галина – учениця Жовтневої ЗОШ І-ІІ ступенів

Вдень і вночі безперестанку збігає з гори „ жива вода” в дубовому гайочку, що проліг повз дорогу, що веде в село Жовтневе. Слухаєш дзюрчання джерельної цівки, згадується казка про „ живу воду”. Кожен, хто скуштував цієї живильної вологи, відчуває її насолоду та приплив нової сили. В народі кажуть, що вода - це кров світу, без неї немає життя і що вода все пам’ятає. Скажеш при ній лихе слово, або зробиш щось недобре і водичка все запам’ятає. Потім таку воду і пити не годиться. Але пам’ятає водичка і голоси далеких зір в небі, І пісню соловейка, і добру силу джерела з якого витікає, і наші пісні, і наші добрі вчинки. Таку воду наші предки на знак особливої шани пили з непокритою головою.

В дубовому гаю села Жовтневе відкрито джерело з цілющою водою. Його благоустроїли , розчистили і зараз кожен може напитися цієї водиці.

Джерельце під вербою Виблискує водою Прийду до нього й до ладу Порозчищаю, обкладу. Все дно каменем мощу, В пісок ні краплі не пущу. І задзвенить, і заспіва Вода джерельна мов жива.

Ці криниці зроблено в селі Жовтневе сільським майстром Лобовим Федором

Тихо і величаво несе свої води повз село Жовтневе річка Південний Буг

Сучасний тік – це також дуже цікаво!

Екскурсія учнів до ставка, що розкинувся біля села Жовтневе

Екскурсія учнів до соснового лісу – ще однієї окраси села Жовтневого

Коментарi